Це дуже лякає росію — українська книга. Завжди лякала…
Я пишу це не лише як психотерапевтка. Я пишу це як українська письменниця, для якої слово — це інструмент, зброя, дім. І тому я знаю це на собі: сила українського слова — це моя сила, це сила мого народу. Це сила традиції, яка не переривається. Це сила нації, яка пам'ятає себе. Це сила землі, яку не можна вирвати з коріння, доки живе мова, якою про цю землю розповідають.
Імперії, які прагнуть не просто захопити чужу землю, а й підкорити народ, дуже добре розуміють те, що й ми добре усвідомлюємо: слово має владу. Книга має владу. Пам'ять має владу. І народ, який пам'ятає себе, який знає свою історію, який має власну мову, власну літературу, власних героїв, власних мислителів і письменників, уже не є безіменним матеріалом, з якого можна безкарно ліпити будь-яку зручну для імперії реальність.
А вона живе! Наша мова — українське слово, українська книга.
Хроніка страху
Українська книга для росії ніколи не була просто книгою. Бо для тих, хто приходить знищувати, книга є повноцінною зброєю — зброєю проти українського світу. У книгах живе народ: наші традиції, філософія, мистецтво, народна пам'ять, релігійний і культурний досвід, наукові знання, приватні історії людей, які жили на цій землі задовго до того, як хтось вирішив, що українців можна позбавити права самим розповідати власну історію.
Знищення книги росією ніколи не було лише знищенням предмета. І знищення українського слова не почалося 24 лютого 2022 року.
Московське військо спалило книгозбірню Івана Мазепи в зруйнованому Батурині 1708 року. За Петра I згоріла бібліотека Києво-Печерської лаври. За Катерини II — бібліотека Києво-Могилянської академії. За імперських часів українське друковане слово систематично обмежувалося й заборонялося, що зрештою вилилося у Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року — найвідоміші прояви значно ширшої політики русифікації.
Заборона за забороною, наче саме звучання української мови було злочином.
1918 року війська Муравйова цілеспрямовано обстріляли запальними снарядами будинок Михайла Грушевського — знищили бібліотеку, рукописи, документи, унікальні мистецькі й етнографічні колекції. У 30–40-х не припинялися совєтські чистки бібліотек, з фондів вилучали «небезпечну» літературу.
Коли українська культура все одно продовжувала народжувати нові голоси, система знайшла інший спосіб боротьби — уже не тільки з текстами, а з людьми, які ці тексти створювали. Так у ХХ столітті радянська влада знищила ціле покоління української інтелігенції, яке ми сьогодні називаємо Розстріляним відродженням. Письменники, поети, драматурги, режисери, науковці, перекладачі, художники — люди, які створювали українську модерну культуру, — були репресовані, ув'язнені, розстріляні або змушені замовкнути. Це була не боротьба з окремими «неблагонадійними» людьми, як намагалася подати її радянська пропаганда, а фактичне винищення культурної еліти, здатної формувати самостійну українську думку.
1964 року в центрі Києва горить бібліотека Академії наук. Пожежу гасять майже три доби, залучають понад 150 пожежників — і раптом, дивним чином, у районі немає води. Будівлю підпалили одразу в кількох місцях. Понад десятеро пожежників отримують фосфорне отруєння. Знищено сотні тисяч одиниць фонду, серед них — частина безцінної «Україніки». У ті ж роки горять сховища Україніки у Видубичах, у Софії Київській, у Львові.
2023-го українські книжки спалюють у котельнях на окупованій Луганщині. У 2024 році російський удар знищив поліграфічний комплекс «Фактор-Друк» у Харкові, де друкували українські книжки; загинули працівники, десятки людей були поранені, а величезна кількість книжок була знищена вогнем.
Влітку 2026 року російські атаки знищили понад десять мільйонів українських книжок. Цифра настільки велика, що людська психіка майже не здатна її відчути. Десять мільйонів — це вже не «книги, які згоріли». Це маленькі бібліотеки, які зникли в одному літі. Це мільйони історій, знань, авторських голосів, дитячих казок, підручників, романів, досліджень, поезій, які мали бути прочитані, обговорені, передані далі.
Від початку повномасштабного вторгнення повністю зруйновано або пошкоджено понад 900 українських бібліотек. Але ж це вже було. І не раз…
Змінюються царі. Генсеки. Президенти. Назви імперії змінюються теж. Але одне лишається незмінним: українська книга раз у раз виявляється для росії смертельно небезпечною.
Постає питання: чому?
Чому саме книга? (Книга як конкурент)
З психологічної точки зору, знищення книги — це ніколи не знищення паперу. Це спроба знищити пам'ять. А народ, який втратив пам'ять про себе, перестає чинити опір — не тому, що його перемогли, а тому, що він більше не пам'ятає, що є кимось, кого можна перемагати.
Колонізація завершується не захопленням території, а тоді, коли підкорений народ починає розповідати собі історію мовою колонізатора. Поки існує книга — існує альтернативна розповідь: хто ми, звідки ми, що ми пережили і чому вижили. І доки ця розповідь живе, людину неможливо повністю підкорити — у неї лишається внутрішня точка опори, до якої не дотягнеться жоден окупант.
Саме тому книга для тоталітарного розуму — це не культурний продукт, а конкурент. Кожна бібліотека — паралельна держава пам'яті, яку не можна анексувати указом. Її можна тільки спалити. І саме тому імперія методично знищувала не лише книги, а насамперед тих, хто їх писав: Розстріляне відродження — не побічний ефект терору, а усвідомлена стратегія. Якщо знищити тих, хто формулює ідентичність народу словами, наступним поколінням буде нічим і нікому її передати.
Але агресор боїться не лише того, що ми пам'ятаємо минуле. Він боїться того, що ми здатні творити майбутнє словами — тобто існувати не як об'єкт чужої історії, а як суб'єкт власної. Народ, що пише, — це народ, що вирішує сам за себе, ким він є. А це для імперії найстрашніше з усього: подивіться, що саме росія знищує, коли має вибір — бібліотеки, друкарні, книжкові склади, університети, митців. Це діагноз, який вона сама собі виписує: країна-ізгой, «країна 404» — сторінка, якої не існує, бо вона будує себе не на творенні, а на витиранні чужого.
Що я маю на увазі: у роботі з людьми, які пережили тривалий контроль чи насильство, я регулярно бачу той самий механізм у мініатюрі: спочатку в людини намагаються відібрати не свободу дій, а довіру до власної пам'яті — переконати, що вона «не так запам'ятала», «перебільшує», «неправильно розуміє». І щойно людина починає сумніватися у власній пам'яті, вона перестає довіряти й власному праву на опір. Те саме робить імперія з народом: не тільки палить архіви, а й роками переконує, що ця мова, ця історія, ця пам'ять — «не зовсім справжня». Це та сама травма контролю, тільки в масштабі нації.
Ми відроджували. Ми відроджуємо. Ми відродимо
Але саме тут відбувається те, чого росія, здається, ніколи не може зрозуміти: культура не відновлюється наказом і не знищується одним ударом. Її можна поранити, пограбувати, на десятиліття загнати в підпілля, спалити архіви, вбити найкращих представників — але якщо залишається хоча б одна людина, яка пам'ятає, читає, говорить і пише, культура продовжує жити. А таких людей серед українців — мільйони.
Тому сьогодні українська книга для мене — це вже не просто культурний продукт. Це форма спротиву, доказ нашої присутності, спосіб сказати світові: ми не тільки виживаємо — ми мислимо, створюємо, досліджуємо, пишемо, перекладаємо, видаємо, навчаємо дітей і будуємо культуру майбутнього. Після тих, кого вбили, залишилися їхні книги. Після тих, чиї книги спалили, залишилися їхні слова. Після тих, кому забороняли говорити українською, залишилася сама українська мова.
Саме тому я не хочу, щоб українську культуру у світі сприймали лише через призму війни, болю й жертви. Україна має бути присутньою у світовому культурному просторі як країна, яка створює — як країна літератури, мистецтва, науки, філософії, музики, театру, нових ідей і нових голосів. Ми маємо перекладати українські книги іншими мовами, читати українських авторів, підтримувати українське книговидання, купувати українські книги, дарувати їх дітям, говорити про них, везти їх за кордон і робити так, щоб українське слово звучало там, де його ще вчора не знали.
Бо якщо росія століттями намагалася зробити так, щоб українського слова не було чути, наша відповідь має бути протилежною: нехай українське слово стане чутним у всьому світі. Нехай українські книги стоять на полицях бібліотек Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Берліна, Торонто, Варшави, Токіо. Нехай українських письменників перекладають і читають люди, які ніколи не були в Україні. Нехай наші історії стають частиною світової культури не тому, що нас пожаліли, а тому, що нам є що сказати світові.
Я буду писати українською мовою, тому що це мова моєї культури, моєї пам'яті й моєї свободи. Слово, яке сьогодні лягає на папір, може пережити нас і одного дня стати доказом того, що ми були тут, думали, боролися, любили й будували своє майбутнє.
Ми — народ, який зберіг найголовніше: право говорити своїм голосом. Бо слово має силу. А українське слово має ще й пам'ять. І поки воно живе — живемо ми.
