Кремль відповів на ідею тристороннього саміту менш ніж за добу – і ця відповідь важить більше, ніж сама ідея. Путін готовий сісти за один стіл із Трампом і Зеленським лише тоді, коли за тим столом уже нічого не вирішуватимуть.
Тепер по порядку. У вівторок двадцять пʼятого серпня директор ЦРУ Джон Реткліфф провів у Москві близько шести годин і зустрівся рівно з двома людьми – головою Служби зовнішньої розвідки Сергієм Наришкіним і директором ФСБ Олександром Бортніковим. Про зміст розмов тоді не сказали нічого, і саме тому тиждень пішов на здогадки. У суботу Axios написав, що Реткліфф привіз: пропозицію провести тристоронню зустріч Трампа, Путіна і Зеленського та відновити переговори за американського посередництва. New York Times додав деталь, без якої картина не складається, – Бортнікову виклали похмуру оцінку того, куди йде війна для Росії, і радили домовлятися, поки не стало гірше. Київ поінформували в пʼятницю. Зеленський того ж дня відреагував стримано й точно: подякував за інформацію і за «необхідну тональність розмови з Росією», відзначив «узгодженість кроків». Оцінено було не обіцянку саміту, а те, що з Москвою говорять у погодженому з Києвом тоні й не за спиною Києва. Різниця принципова, і в Офісі президента її вловили правильно.
А в неділю відповіла Москва – і відповіла публічно, вустами Пєскова. Зустріч трьох, за його словами, можлива «лише для фіксації домовленостей»: врегулювання – це «дуже складний процес», який «складається з величезної кількості деталей», і «президентам зустрічатися, щоб усе це обговорювати, абсолютно марно».
Звучить як нормальна дипломатична практика, і в цьому вся хитрість формули. Так, великі саміти справді готують заздалегідь, і лідери приїжджають підписувати, а не торгуватися. Але цю логіку прикладають до війни, де сторони не домовилися ні про що. У травні Марко Рубіо оголосив паузу в тристоронньому форматі прямим текстом: переговори не дали результату, і Вашингтон не витрачатиме зусиль на процес, який нікуди не веде. Андрій Сибіга тоді ж сказав, що формат вичерпав себе. Відтоді позиція Москви не зрушила ні на сантиметр – у четвер той самий Пєсков нагадав, що «українська сторона добре знає наші вимоги». Тож «спершу домовтеся внизу, а тоді ми приїдемо» в перекладі з кремлівської означає: спершу прийміть наші вимоги, а потім ми приїдемо на фотографування.
Тепер до питання, чому Путін тоді взагалі не відмовився. Бо відмова коштує дорого. Зустріч із Трампом – це не логістика, це ресурс: визнання, повернення за головний стіл, картинка двох великих держав, які вирішують долю третьої. Такий ресурс не витрачають на переговори з невизначеним результатом. Його витрачають один раз і тільки на фіксацію результату, здобутого деінде. Звідси й конструкція відповіді: не «ні», а «так, але за умови, що вам нема про що зі мною говорити».
Здобувається цей результат не за столом. Другий тиждень поспіль Росія бʼє не по фронту, а по тиловій економіці; попереду опалювальний сезон, і зима традиційно вважається в Москві переговорним аргументом; українська розвідка попереджає про підготовку ескалації на півночі, а Bloomberg на тому тижні цитував джерела в Кремлі про те, що всі механізми переговорів обвалилися. Тобто поки Реткліфф пропонував стіл, Москва добирала зміст, який хоче на цьому столі побачити.
Є ще одна річ, помітна з форми. Американці говорили приватно й через розвідку, росіяни відповіли публічно й через прессекретаря. Це асиметрія не випадкова: приватний канал відкривають тоді, коли шукають рішення, публічний – коли працюють на аудиторію. Відповідь Пєскова адресована не так Вашингтону, як своїм і чужим глядачам: дивіться, ми не відмовляємося від миру, це інші не хочуть предметності. Пєсков і додав звичне – мовляв, Україна не хоче займатися врегулюванням.
Чесно і про те, чого ми не знаємо. Невідомо, чи оцінка Реткліффа взагалі дійшла до Путіна в тому вигляді, в якому її викладали Бортнікову. Невідомо, чи здатні силовики на нього вплинути – висновок про Бортнікова як «конструктивного співрозмовника» належить самому Реткліффу, і це його враження, а не факт. І невідомо головне: чи російська система взагалі має механізм, яким можна змінити рішення, ухвалене однією людиною. Попередній директор ЦРУ їздив попереджати Путіна за три місяці до вторгнення. Не спрацювало.
Висновок для нас із цього один, і він не про саміт. Якщо Москва погоджується не домовлятися, а лише фіксувати, то весь зміст майбутньої угоди пишеться поверхом нижче – там, де «величезна кількість деталей». Саме туди Україні треба заходити не гостем, якого поінформують у пʼятницю, а стороною, без підпису якої папір не має сили. Бо на фото з трьома кріслами вже нічого не вирішується – там лише розписуються під тим, що вирішили раніше й без вас.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
