Людина взагалі тяжко переносить невизначеність. А коли ми ще живемо в пеклі війни останні майже п'ять років, це стає ще складніше. На цьому фоні розквітли й розмножилися ті, хто навчився продавати нам ілюзію визначеності — коли «майстер» знає відповіді на всі твої питання, може зазирнути в минуле та визначити твоє майбутнє. І тоді людина поступово віддає іншому право думати, вирішувати й визначати її реальність. То ж мова піде не про езотерику, а про психологію передачі власної суб'єктності іншому.

Вона й так трималася з останніх сил... прийшла звістка, що її чоловік пропав безвісти... півтори роки вона жила у повній невизначеності між небом та землею. Але трималася. А коли триматися вже не могла, звернулася до «ясновидця». Той подивився на фото й упевнено сказав: «Живий. Бачу — повернеться». Вона заплатила й повірила — тому що повірити було легше, ніж жити з невідомістю. Правда, за яку не треба платити, прийшла за кілька місяців: офіційне підтвердження, що чоловіка давно немає в живих. Психіка такого навантаження не витримала...

Це історія моєї клієнтки, яка потрапила до мене в такому жахливому стані, що я направила її до психіатра. І це не виняток, а типовий сюжет. З початку повномасштабного вторгнення я як психотерапевтка все частіше чую подібні розповіді: хтось їде до мольфара дізнатися, чи живий син; хтось платить «енергопрактику» за те, щоб «зняти негативну програму» з квартири, яку довелося покинути; хтось роками не ухвалює жодного рішення без карт Таро. І паралельно — реклама ясновидців, чаклунів, «провідників» і «цілителів» щільніше за все росте саме там, де зараз найбільше тривоги: у групах родичів зниклих безвісти, у чатах переселенців, під новинами про обстріли.

Це не збіг. Це ринок, який точно відчув, де саме зараз найбільший психологічний голод.

Чого насправді хоче людина, яка йде до таролога

Прийнято думати, що до езотериків ідуть довірливі, малоосвічені або емоційно нестійкі люди. Практика показує зовсім інше. Серед моїх клієнтів, які потребують психологічної допомоги після спілкування з «майстрами», — успішні підприємці, лікарі, юристи, люди, які щодня ухвалюють складні рішення й аналізують ризики. Це руйнує зручну ілюзію «зі мною такого не станеться, бо я розумна людина»: у критичний момент навіть дуже раціональна людина може шукати не правду, а зменшення болю.

Питання не в рівні інтелекту, а в рівні нестерпності невизначеності. Це називається «інтолерантністю до невизначеності»: далеко не всі люди однаково легко витримують стан «я не знаю». Людину часто лякає не сама невідомість, а неможливість поставити її на паузу — бо нічим завершити історію, яка щодня продовжується в голові.

Тарологу, мольфару чи «пророку» платять не за передбачення. Платять за те, щоб на кілька хвилин перестати відчувати найважчий психологічний стан — стан відкритого питання без відповіді. Людина, яка чує від «майстра» впевнене «я знаю», отримує миттєве психологічне полегшення, навіть якщо розумом розуміє, що це може бути неправдою. Потреба в поясненні, контролі й відчутті приналежності — один із головних чинників, які роблять безпідставні переконання настільки привабливими саме в кризові періоди.

Але є великий ризик: готова відповідь звільняє людину від тривоги, водночас може позбавити її свободи.

Чому саме зараз це стало масовим явищем

Війна забирає в людини те, на чому тримається психологічна стабільність, — відчуття передбачуваності. Можна спланувати день і не знати, що станеться вночі. Можна будувати життя й розуміти, що обставини здатні змусити почати його заново. Кількість питань, на які ми не можемо отримати достовірну відповідь, різко зростає — і разом із нею зростає попит на тих, хто готовий цю відповідь продати.

Це невизначеність, у якій людина щодня живе між фактами, припущеннями, повідомленнями й тишею. Чи живий той, хто зник безвісти? Чи справді він у полоні? Чи буде офіційне підтвердження? Чи можна ще сподіватися? Чи потрібно евакуюватися зараз, чи почекати? Чи варто залишати дім? Чи буде куди повернутися? Чи безпечно дитині залишатися тут? Чи можна планувати наступний місяць, якщо ти не знаєш, що станеться завтра?

Особливо важко жити там, де між подією й достовірним фактом можуть проходити дні, тижні або місяці. Людина отримує уривки інформації, читає повідомлення в чатах, шукає будь-які згадки про близьку людину, перевіряє телефон десятки разів на день — і водночас не має головного: остаточної відповіді. У такому стані психіка природно прагне завершити незавершене, поставити крапку там, де реальність її поставити не може.

Саме тому під час війни так легко продати людині не просто «передбачення», а відчуття, що хаос нарешті має пояснення. «Він живий». «Він повернеться». «Вам треба їхати». «Не їдьте». «Це не випадковість». «Через три місяці все зміниться». Такі слова здатні не лише заспокоїти, а й почати визначати реальні рішення людини там, де рішення мають спиратися на факти, фахову допомогу та власне критичне мислення.

Найвразливішими виявляються люди в найгострішому горі: ті, чиї рідні зникли безвісти або загинули. Дуже часто до цього найважчого переживання, яке буває, додається другий шар травми — коли у відчаї людина звертається до «відьми» чи ясновидця й платить великі гроші за те, щоб почути бажане замість правди. А коли правда все ж наздоганяє, це вже не просто розчарування. Це подвійна втрата: людини — і довіри до власного відчуття реальності.

Коли фах перетворюється на прикриття для шахрайства

Тут я свідомо відходжу від суто психологічного аналізу, бо вважаю за потрібне назвати речі прямо. Заробляти на людині, яка щойно отримала похоронку або живе тижнями в невідомості про долю рідного, кажучи їй те, що вона хоче почути замість правди, — це не «альтернативна практика» і не «інший погляд на світ». Це паразитування на чужому горі, і етично воно нічим не відрізняється від будь-якого іншого шахрайства, спрямованого на найвразливіших. Різниця лише в тому, що такий продавець продає не товар, а фальшиву надію — і саме тому завдана шкода часто глибша й довша за фінансову.

Проблема не в тому, що людина хоче вірити. Проблема в тому, що хтось свідомо будує на цьому бажанні бізнес-модель.

Як довіра непомітно перетворюється на залежність

Небезпека рідко приходить одразу повною залежністю — вона наростає крок за кроком, і саме ці кроки варто вміти впізнавати в собі, не звинувачуючи себе завчасно.

Досі веду клієнтку, яка роками не приймала жодного рішення без карт Таро — чи варто відповідати на дзвінок, чи їхати цим маршрутом, чи довіряти цій людині. З часом навичка ухвалювати власні рішення в неї не послабилася, а буквально зникла. Коли на сесії я запитала: «А чого хочете ви?» — вона довго мовчала. Вона роками не ставила собі це питання, бо завжди було кому відповісти замість неї.

Ключова ознака такого переходу — не самі переконання, а заборона сумніватися. Здорова система знань запитань не боїться. Деструктивна починається з фраз на кшталт «не сумнівайся», «ти ще не готова зрозуміти», «тільки ми знаємо правду». А далі з'являється ще небезпечніший механізм: якщо результату немає — винна сама людина. Систему побудовано так, що спростувати її неможливо: справдилось передбачення — гуру мав рацію, не справдилось — недостатньо вірили.

І навіть коли обман стає очевидним, людині складно піти — тому що йдеться вже не лише про чужу систему переконань, а про власну інвестицію в неї: гроші, час, довіру. Визнати помилку боляче, тому психіці часто легше підлаштувати оцінку реальності, ніж визнати переконання хибним. Так з'являються пояснення на кшталт «ще не настав час».

П'ять ознак, які варто помітити в собі

• Ви перестали довіряти власному рішенню. Навіть простий вибір потребує зовнішнього «підтвердження» — у картах, гороскопі, чужих словах.
• Сумнів у «майстрі» викликає у вас не бажання перевірити інформацію, а страх, провину або відчуття, що ви робите щось неправильно. Ви вже не можете просто сказати: «Я не згодна» або «Я хочу перевірити це в іншого джерела».
• Ви поступово звужуєте коло джерел, яким довіряєте. Думка близьких, фахівців, офіційна інформація або власний досвід починають важити менше, ніж слова однієї людини, яку ви наділили особливим знанням.
• Ви продовжуєте повертатися й платити, навіть коли обіцяного результату немає. Натомість з'являються пояснення, які щоразу відкладають перевірку реальністю: «ще не настав час», «ви недостатньо вірили», «потрібен ще один сеанс», «енергія змінилася».
• Ви все рідше запитуєте себе, чого хочете, що думаєте й що вирішуєте саме ви. Головним питанням стає вже не «чого хочу я?», а «що скаже він, вона, карти, прогноз?».

Жодна з цих ознак окремо не означає залежності. Але якщо ви впізнали себе одразу в кількох, варто не сварити себе, а зупинитися й запитати: хто зараз насправді ухвалює рішення в моєму житті?

Що робити, коли «я не знаю» стає нестерпним

Найважче в невизначеності — не сам факт, що ми чогось не знаємо, а момент, коли мозок починає вимагати відповіді просто зараз і готовий прийняти будь-яку, аби тільки припинити напругу. У цей момент важливо не змушувати себе «заспокоїтися», а повернути собі хоча б частину опори.

По-перше, розділяйте те, що ви знаєте, те, чого не знаєте, і те, що лише припускаєте. Це простий, але дуже важливий спосіб повернутися з тривожного сценарію до реальності.

По-друге, шукайте інформацію там, де вона справді може з'явитися. Якщо йдеться про зникнення людини чи полон, це офіційні канали: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Комісія з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Червоний Хрест (пошук зниклих), гарячі лінії Нацполіції. Якщо йдеться про евакуацію, безпеку чи юридичні питання — профільні служби та фахівці. Відповідь варто шукати там, а не в людини, яка обіцяє знати те, чого об'єктивно знати не може.

По-третє, дозвольте собі не приймати рішення в стані максимальної тривоги, якщо це можливо. Іноді нам здається, що треба негайно щось зробити, хоча насправді спочатку потрібно повернути собі здатність думати.

По-четверте, не залишайтеся з невизначеністю наодинці. Поговорити з близькою людиною, психологом, психотерапевтом або іншим компетентним фахівцем — не означає перекласти на нього відповідальність за своє життя. Навпаки, хороша допомога повертає людині здатність самостійно приймати рішення.

І, нарешті, іноді найзріліша відповідь, яку ми можемо дати собі, звучить дуже просто: «Я поки не знаю». Не тому, що ми безпорадні. А тому, що реальність справді ще не дала нам відповіді. Витримати це — важче, ніж повірити тому, хто впевнено скаже, що знає майбутнє. Але саме тут ми повертаємо собі свободу.

Головне питання не «у що вірити»

Мене значно менше цікавить, у що саме вірить людина. Значно важливіше інше: що ця віра з нею робить? Чи залишає вона за людиною право сумніватися, ставити запитання й, зрештою, піти? Чи, навпаки, людині стає дедалі страшніше сумніватися, вона розриває стосунки з тими, хто не поділяє її віри, і врешті вже не знає, як прийняти рішення без свого «провідника».

Ми думаємо, що віддаємо тарологу гроші за розклад. Насправді іноді ми віддаємо значно дорожче — право залишатися людиною, яка сама ухвалює рішення. Бо якщо хтось знає, що буде завтра, мені вже не потрібно витримувати власне «я не знаю». А разом із цим я поступово перестаю чути себе.

У кожного з нас є моменти, коли власної внутрішньої опори недостатньо: страх, самотність, горе, виснаження, втрата, довге очікування, ситуація, в якій жодне рішення не дає гарантії. У такі моменти ми особливо потребуємо когось, хто допоможе витримати те, чого ми поки не можемо змінити. І саме тут проходить дуже важлива межа: одна людина може допомогти вам повернутися до себе, а інша — поступово зробити так, щоб без неї ви вже не могли вирішувати. Перша зміцнює вашу опору. Друга стає вашою опорою замість вас.

Немає нічого страшного в тому, що люди вірять у мольфарів, карти чи інші способи пояснити світ. Як психотерапевта мене більше насторожує інше: момент, коли людина перестає довіряти власній здатності думати.

Можливо, тому однією з найважчих ознак психологічної зрілості є здатність сказати собі: «Я не знаю, що буде завтра. Я не знаю, чи правильне це рішення. Я не знаю, коли закінчиться війна». Але я можу думати, перевіряти, помилятися, змінювати рішення й залишатися авторкою власного життя.

Людина може мати духовні переконання, символічні практики, вірити в те, що для неї важливо. Це саме по собі не робить її залежною чи безпорадною. Питання починається там, де за віру вимагають відмовитися від критичного мислення, підкоритися чужим рішенням або платити за гарантовану відповідь там, де її ніхто не може знати.

Це складніше, ніж повірити тому, хто впевнено каже: «Я знаю, як буде». Але, можливо, саме ця складність і є ціною свободи.

Ксенія Тейлор — психотерапевт. Дійсний член Української Асоціації психотерапевтів, Дійсний Член WAPP, Європейської Асоціації психотерапії (ЄАП). Письменниця. Авторка 12 книг в жанрі нон-фікшн, психологічних романів-фентезі. Спікер.